"Фродо і Сем": босоніж від Ужгорода до Харкова

Босоніж, майже без речей і грошей - 10 липня Юрій Регліс та Іван Онисько вирушили із Ужгорода у напрямку Харкова.

Згідно з Google maps, відстань між двома містами – 1246 км. За три місяці хлопці пройшли майже 2 тис. кілометрів: маршрут обирали не найкоротший, воліли йти не вздовж автомагістралей, а мальовничими і м’якими на дотик сільськими дорогами – Вишиваним шляхом.

У п’ятницю зранку <link type="page"><caption> тандем</caption><url href="https://www.facebook.com/prostoboso/?fref=ts" platform="highweb"/></link> PROSTOBOSO дістався Харкова.

Українські гобіти

Босоногі, у полотняних вишиванках і солом’яних капелюхах, із густими бородами і довгим волоссям, Юрій Регліс та Іван Онисько схожі на пасічників і ченців водночас.

Економіст із Житомирщини та перекладач із Тернопільщини, вони познайомилися на Майдані і вже не вперше подорожують разом. Географія мандрівок – Європа, Азія, Африка; у кожного на рахунку - понад два десятки країн.

Майже однолітки – їм 29 і 27 років, один до одного вони звертаються "братчику". Допитливо дивляться навкруги, приязно реагують на увагу до себе, охоче озиваються до людей, але уважно стежать за дорогою - уникають камінців і скла.

"В мене, як виявилося, дуже ніжні ноги. Особливо порівняно з Юрком. На початку подорожі вони в мене напухали, і пухирі такі були страшні. Але швидко адаптувались і, схоже, так їм навіть краще живеться – босоніж", - сміється Іван.

Не знижуючи досить високого темпу, він удається до роздумів про природу взуття і про те, чи потрібно воно сучасному людству взагалі.

До здивованих поглядів хлопці давно звикли. Весело розповідають про реакцію людей на дивних подорожніх:

- Це було, ми тільки до Полтави увійшли. Проходили повз дорожніх робочих, відійшли метрів 50, чуємо, позаду кричать: "Чудіки! Чудіки полотняні!" Нас порівнювали із людьми, в яких така покута: зреклися усього, йдемо босі. Звісно, гобітами називали – Фродо і Семом. Або прочанами, наче в нас якась релігійна подорож. Або політична – що ми об’єднуємо Україну, схід і захід…

- І всі вони неправі?

- І всі вони праві!

Юрко пригадує єдиний випадок, коли вони відчули агресію до себе з боку п’яних селян.

"Вони назвали нас лицарями і, мабуть, хотіли викликати на бій", - розповідає він. Сваритися мандрівники не налаштовані, але були готові дати відсіч. Обійшлося, і інцидент потрапив до рубрики "курйози", а не "надзвичайні пригоди".

"Нам жодного разу нам не довелося спати на вулиці, жодного! Були моменти, коли здавалося, ось-ось цей час настане, і ми залишимось на ніч просто неба, але кожного разу складалося дуже добре для нас", - хлопці запевняють, що їм доводилось просити ночівлі, але жодного разу – їжі. Люди завжди пропонували самі. "Українці – кльові!" - кажуть вони.

Емма боса

У подорожі хлопців супроводжує жвавий чорно-білий пес, звичайна дворняга.

До мандрівників вона приєдналася ще у Львові, пригадує Юрко: "Ми йшли по вулиці, і дорогу перебіг оцей космічний пес. Коли ми схаменулися, що він (тоді ми ще не знали, що це – вона) йде за нами, відійшли вже далеко, і він не схотів вертатися. А потім Іван сказав: слухай, якщо вона буде йти з нами, їй треба дати ім'я. В той день ми були на радіо, і нам поставили пісню Гайтани "Самотня босса". І ми назвали її Боса".

Вже потім хтось із користувачів Інтернету, які стежать за ходою Юрка та Івана, читає їхній мережевий щоденник, написав, що його бабуся упізнала песика. Це – сусідська собака Емма, яку бабуся доглядає, коли подружжя немає вдома.

Хлопці пообіцяли по завершенню подорожі повернути Емму/Босу господарям.

А поки собака пильно чатує своїх супутників: насправді лагідна, "для порядку" зустрічає чужих гавканням, але несердитим. Вона долає утричі довший шлях, ніж її друзі: встигає забігти далеко вперед, повернутися, і збігати назад – пересвідчитись, що не пропустила чогось важливого.

Пригода Босі очевидно подобається: "Ми самі вегетаріанці, і Боса в нас єдина, хто харчується м'ясом. І коли люди не знають і дають нам щось м'ясне – Босі перепадає", - кажуть хлопці. Хоча пес не гребує і просто хлібом.

День 97-й

Передостанню перед Харковом ніч Юрко з Іваном провели в селі Вільшани Дергачівського району. Автошляхом звідси до Харкова – 30 кілометрів, але мандрівники йдуть довшим маршрутом, і розбивають перегін на два відрізки. В середньому за день долають 20-25 кілометрів.

Напередодні ввечері вони попрали вишиванки і зранку турбуються, чи встиг одяг висохнути. Юрко виходить на ганок будинку, дивиться на градусник: "О! Та тут спека – п’ять градусів! А обіцяли чотири…"

Останні два тижні подорожі, зізнаються мандрівники, дуже страждають від холоду. Але дозволяють собі єдине послаблення – вдягти під полотняні костюми термобілизну.

Цю ніч у Вільшанах подорожні провели в хаті місцевого вчителя історії Володимира. О 7 ранку його вже немає вдома, поїхав у справах. Гостей випроваджує його товариш Михайло Курилко.

"Я пішки теж ходив багато в молодості, коли мав більше часу. Чом би й ні – якщо є нагода. Так, люди в селі ставляться до хлопців по-різному. Для когось це - дивацтво. Але переважно це люди, які самі за межами села рідко бувають. А мене здивувати важко, я дуже багато різного бачив", - каже він.

Сьогодні у хлопців є супутниця, Ядвіга Данилюк. Дівчині 20 років, вона львів’янка. Познайомилась із мандрівниками, коли вони проходили через її місто, і ненадовго склала їм компанію у подорожі.

Потім була змушена повернутись додому. Але ідея так її захопила, що вона вже втретє долучається до Івана з Юрком на короткі дистанції. "Я сама художник і розумію, що таке натхнення. Якось мене це зачепило, по-справжньому", - каже дівчина.

На запитання, чи не боляче їй ходити по холодній твердій землі, щиро відповідає: "Я очікувала значно гіршого. А насправді дуже класно. Коли йдеш – дуже жарко і в ноги, і в тіло жарко. Як тільки зупиняєшся – починаєш замерзати".

Без жодних нарікань Ядвіга готується до денного переходу, заклеює скотчем поранену ногу, заспокоює: "Та то не страшно, все нормально, просто неглибокий поріз".

У дальній кімнаті Юрко з Іваном вдягають вишиванки, жартують: "А Боса ходить гола весь час, не вдягається. Хоча в неї теж є вишиванка", - показують вишитий нашийник на собаці.

Збираються хлопці швидко, в них із собою лише невеличкі торбинки із мінімумом речей: зубні щітки, документи, телефони. Удавано серйозно Іван каже:

- Дуже класно, що за 97 днів нас не побили жодного разу. Це вже плюс!

- Та з вас взяти нічого.

- Могли би просто побити, є й такі люди. Але нам такі не зустрічалися. Нам зустрічались дуже гостинні українці.

Вони заочно дякують господарю і виходять за двір. Лише тепер Боса делікатно відходить "по справах" за кущі.

Компанія вирушає в дорогу, одразу набирає швидкість – щоб не замерзнути. Рухаються в бік Дворічного Кута, але не центральною трасою, а вуличками, роздивляючись хати і поодиноких перехожих.

Останній ривок

У четвер мандрівники здолали 26 кілометрів. Остання зупинка перед Харковом – у селищі Пісочин. Це передмістя, яке відділяє від обласного центру лише кільцева дорога. Завтрашній план – "тріумфальний" вхід у місто.

У провулку Соняшниковому на босоногих подорожніх чекає Тетяна Островська. Жінка розповідає, що стежила за пригодами Івана та Юрка в мережі, читала їхній блог, а вже коли вони наблизились до Харкова, наважилась запропонувати їм ночівлю.

На запитання, чи не проти вона надати притулок також і Босі, каже: "Звісно, ні. В мене в самої дві собаки. Сподіваюсь, вони сподобаються один одному".

Хазяйка готується до приходу гостей: "Я читала в їхньому блозі, що їх скрізь пригощають борщем. Тому я теж варю борщ. Звісно, без м’яса, бо вони не їдять м’яса, а з квасолею. І щось солоденьке спечу".

Тетяна хвилюється: їй дуже хочеться, щоб гостям сподобалась Харківщина, щоб ніщо не зіпсувало вражень, найбільше бентежать міфи про різницю між сходом і заходом.

Ще не знаючи про це, хлопці заочно спростовують побоювання Тетяни. Коли їх питають, чи побачили вони різницю, пройшовши стільки різних регіонів та місцин, чи відрізняються люди на Полтавщині від мешканців Житомира, секунду повагавшись, Юрко відповідає: "Борщ скрізь смачний! Є відмінності. Там квасоля, там перець, там томату більше. Але всюди смачний".

До центру Харкова, підрахували хлопці, вони здолають майже 1960 кілометрів. Тому вирішили помандрувати ще по самому місту, щоб завершити пригоду круглою, переконливою цифрою 2 000.