Пастор Дуднік: алкоголь у прифронтових містах - це біда

Волонтер і священик зі Слов'янська Петро Дуднік евакуював більше 10 тисяч людей з зони АТО. Волонтери церкви облаштували в місті два центри для переселенців, ремонтують будинки і розвозять продукти у прифронтові міста.

Про інтернатний синдром у переселенців та проблеми волонтерів Петро Дуднік розповів в інтерв'ю ВВС Україна.

ВВС Україна:

Петро Дуднік: Це було на початку травня. Основна проблема тоді була зі Слов’янськом. Я допоміг виїхати з міста двом іноземцям. Для них у місті в той час було небезпечно. Всіх затримували. Я їх вивіз на машині до Харкова. Написав про це у Facebook. Після цього почали люди дзвонити, писати, просити про допомогу.

Залізничний вокзал на той час вже не працював. Починалися бойові дії. Так у нас почалася евакуація. Ми вивозили від 60 до 150 людей на день. За той час, що Слов’янськ був під контролем бойовиків, з травня по липень, ми вивезли за найскромнішими підрахунками близько 4 тисяч людей. Працювали по кілька машин. Вивозили через блокпости ДНРівські і українські до найближчих сіл. Там пересаджували у буси. А легкові машини поверталися назад у Слов’янськ.

Після Слов’янська були інші міста – Луганськ, Горлівка, Донецьк, Краматорськ. Щонайменше - це 12 тисяч людей ми змогли вивести за весь період. Останні міста – це були Вуглегірськ і Дебальцеве.

Проблеми при в'їзді і виїзді

ВВС Україна:

Петро Дуднік: Моя думка про пропускну систему дуже негативна. Пропускна система створила багато проблем людям, тим українцям, які мають проукраїнські погляди. Ця система відбиває бажання бути українцем. Тому що країна не хоче їх. Напевно вважають, що там всі сепаратисти, і вони хочуть відрізати їх. Пропускна система породила систему корупції.

Основна ідея – це не пропустити сепаратистів на територію України, вона себе не виправдовує. Так людей треба перевіряти – ніхто проти цього нічого немає. Але не так, як це відбувається зараз.

ВВС Україна:

Петро Дуднік: Нещодавно наш автобус, який вивозив людей з АТО, не пропустили на блокпосту. Говорили, що це ніякі не переселенці, а люди, які їдуть оформляти довідки і отримувати пенсію. Ну, якщо частина саме таких людей є - так що, вони не люди, чи як?

Ми з таким ставленням стикаємось не лише при виїзді, але і при в’їзді. Нещодавно наша команда їздила до Красногорівки. Це місто довго бомбили. Там дуже складна ситуація з їжею, теплом. Ми везли туди близько чотирьох тонн продуктів. Військові, які були на внутрішньому блокпості в Кураховому, нас не пропускали на нашу ж українську територію. Ми чотири години простояли там, поки не викликали військових, яким ми раніше допомагали. Ці військові провезли нас. Вони бачать в кожній людині незрозуміло кого, і такі люди відвертають простих людей від України.

В АТО ми допомагаємо мирному населенню, не йдеться про якихось озброєних людей. Це - мами з дітьми, літні люди, які не можуть працювати і себе прогодувати.

Ми намагаємось організувати хоч якісь їдальні, щоб люди не померли з голоду. Наприклад, в Алчевську у нас відкрита їдальня, де близько 300 людей на день приходять, щоб поїсти, в Брянці, Єнакієвому. Ситуація там дуже складна. Люди реально голодують. І ускладнюється вона тим, що ми не можемо туди передати продукти.

ВВС Україна:

Петро Дуднік: Наші волонтери "нев'їзні" на територію "ДНР". Туди їм їздити небезпечно. Там є наші довірені люди, партнери, які годують людей, роздають їм їжу.

Спочатку бойовики нам створювали великі перешкоди. Влітку були проблеми зі сторони козаків в Стахановому, Первомайську - там не пропускали взагалі жодної допомоги. Все треба було вирішувати через когось. Ми ж не співпрацювали ні з ким з бойовиків.

Сьогодні все навпаки - Україна не дає можливості підтримати своїх же громадян. Я все розумію, це війна, але ми не можемо відвертати ту частину людей, які є українцями, які потребують допомоги, навіть, якщо вони інших політичних поглядів. Ми не можемо просто кинути їх помирати.

До речі, щодо смерті. Красногорівка – це українська територія. Там були сильні морози - 18 градусів. У місті не було світла, води і газу. За 10 днів було 11 випадків смерті. Ми ці 10 днів не їздили. А коли приїхали і дізналися статистику, почали шукати обігрівачі, ковдри. Там взагалі не було якогось впливу влади чи допомоги.

Священики-миротворці

ВВС Україна:

Петро Дуднік: У прифронтовій території, Миронівському, Золотому, Трьохізбенці достатньо високий відсоток людей мають "проднрівські" і "пролнрвські" погляди. У мене є претензія до України: як може рік йти війна і там досі не відімкнули російські і "днрівські" канали? Як це взагалі можливо? Місяць дайте людям бути вільними від телебачення, і з ними можна буде розмовляти.

Як люди ставляться до допомоги? Вони беруть пакети і кулаком махають мені: "Уууу, київська хунта". Я ковтаю це все і кажу:"Я приїхав вам допомогти, я навіть не з Києва, я зі Слов’янська". Переконувати їх в чомусь немає сенсу. Об’єднати людей на сході навколо якоїсь проукраїнської ідеї нереально зараз. Людей потрібно об’єднувати навколо ідеї любові.

ВВС Україна:

Петро Дуднік: В Росії, в російській церкві, всі перебувають під впливом інформаційних потоків. Інформація настільки викривлена, що там вірять у розп'ятих хлопчиків і інші дурниці. Тому очікувати, що вони будуть говорити щось проти бойовиків, нереально. Розуміючи це, я і покликав пасторів, щоб приїхали до Слов’янська, подивились, як відновлюється місто, щоб поїхали у прифронтові міста, до людей в підвали. Коли вони побачать рівень болю, коли дітей побачать, їхні очі, тоді у них не буде питання: хто правий, а хто винен у цій ситуації, тоді вони почнуть думати, як це зупинити. Ось такою була моя мета.

ВВС Україна:

Петро Дуднік: Так, але зовсім небагато. Є декілька людей, які відгукнулися і приїхали. Це кілька пасторів протестантської церкви. Приїхав пастор з Нижнього Новгорода. А от радикальне крило РПЦ, на мій погляд, оголосило священну війну тут. Я читав інтерв’ю одного священика РПЦ, який каже: "Ну, Слава богу, ми на території ДНР і ЛНР одні залишились". Він наводив статистику, куди ділися представники інших конфесій - втекли чи зникли.

ВВС Україна:

Петро Дуднік: Таких людей достатньо багато. Багато з них пережили смерть своїх рідних. Одна жінка, мама трьох дітей, вона була активна в Кіровську – допомагала там. Ми їй казали, тобі треба тікати звідти, бо це небезпечно. А вона каже: а хто тут буде служити? Потім двох її братів вбили, і вона з своєю родиною виїхала.

Коли Слов'янськ був під контролем бойовиків, там для нас було дуже небезпечно. Наших чотирьох братів розстріляли.

Інтернатний синдром

ВВС Україна:

Петро Дуднік: Сама система в інтернаті допомагає дитині розвинути цей синдром. Наприклад, зранку сніданок готовий, і дитина не задумується, де ця їжа береться. У таких дітей виховується мислення двох рівнів, перший – я бідна, сирота, і другий - мені всі винні. Коли такій дитині 16 років і вона залишає інтернат, то в світ вона йде з таким же мисленням, що всі їй винні, бо я бідна і сирота. Від такого мислення такі діти ламаються. Ось це я називаю інтернатним синдромом.

Більшість переселенців перебувають у цьому стані: ми бідні, ми ображені Україною, Росією, долею, і всі нам винні – уряд винен, волонтери винні, благодійні фонди винні. Цей синдром деградує людину. Треба працювати з людиною проти цього синдрому. Працювати наступним методом – ставити питання, як я можу особисто щось змінити, наприклад, допомогти комусь.

Раз на тиждень ми допомагаємо переселенцям – видаємо продуктові набори. Але перед цим ми збираємо їх і говоримо, ось ви приїхали в місто, і не кожне місто вас так зустрічає і допомагає. Тепер це ваше місто теж. А що ви робите, щоб у цьому місті було краще? Приходьте і допомагайте – прибирайте дороги, вулиці.

ВВС Україна:

Петро Дуднік: Так, почали приходити. Сьогодні я бачив кілька десятків людей, які прибирають на вулицях. Ми створюємо такий центр "Робимо добро разом". Основна ідея – донести, що допомагати можуть не тільки тобі, а і ти можеш допомогти іншим. Такий собі бумеранг добра.

ВВС Україна:

Петро Дуднік: По-різному буває. Можна хоч кожен день возити хліб. Якщо у нас є ресурси, то ми закупаємо тисячу буханок хліба в одну машину, тисячу - в іншу і розвозимо по маршрутах. Нещодавно у нас був виїзд в Авдіївку: ми привезли 100 продуктових пакетів, 700 буханок хліба, більше півтори тонни картоплі.

Але знову ж таки, треба возити допомогу лише в критичний момент, коли немає газу, води. Щоб люди вижили. Як тільки ситуація стабілізується, хоча би трішки, треба переставати возити допомогу, щоб запрацювала економіка: люди самі працювали, торгували. А якщо впродовж довгого часу людям допомагати, у них формується це мислення – я бідний, мені всі винні. Зате він легко може знайти гроші на пляшку горілки.

ВВС Україна:

Петро Дуднік: Так і це мене дуже гнітить. Велика кількість п’яних людей. І видно, що це постійне п’янство. Я розумію, що люди психологічно розвантажується, але це не вибачає безвідповідальності. Адже, якщо він п’є, то він не відповідає за свою родину, не може про неї потурбуватися. Тим більше - за своє місто. Зате всі у місті будуть винуваті.

Алкоголь у цих прифронтових містах – це просто національна біда.

З Петром Дудніком спілкувалася Діана Куришко.