Маловідома історія: як під час війни нищили домашніх улюбленців

На початку Другої світової війни уряд видав брошуру, що закликала британців до масового винищення домашніх тварин. За один лише тиждень були вбиті приблизно 750 тисяч британських домашніх улюбленців. Ця маловідома подія, спричинена панікою, стала предметом дослідження нової книжки.

Винищення почалося внаслідок кампанії з громадського інформування, яка викликала в занепокоєних британців бурхливу реакцію.

Влітку 1939-го, напередодні війни, був сформований Національний комітет протиповітряної оборони тварин (National Raid Precautions Animals Committee – NARPAC). Він опублікував повідомлення під назвою "Поради власникам тварин".

Зокрема, в тексті говорилося: "Якщо можливо, відправте домашніх тварин до села заздалегідь, до початку надзвичайного стану". І завершальні слова: "Якщо ви не можете передати їх під опіку сусідів, то насправді найгуманніше буде їх знищити".

Ці поради були опубліковані майже кожною газетою і оголошені на ВВС.

"Розгорталась національна трагедія", – каже Клер Кемпбелл, автор нової книжки "Війна Бонзо: тварини під вогнем. 1939-1945" (Бонзо – собака з популярних коміксів Джорджа Стадді, образ типового домашнього улюбленця британців – Ред.)

Кемпбелл пригадує свого дядька: "Скоро після вторгнення до Польщі по радіо оголосили, що може бути нестача харчів. Тоді мій дядя заявив, що наступного дня улюбленець сім’ї Педді мусить загинути".

Коли 3 вересня 1939 року була проголошена війна, власники собак і котів юрбою рушили до ветеринарів та притулків для тварин.

"Благодійні організації, Народна ветеринарна амбулаторія (PDSA), Королівська спільнота захисту тварин від жорстокості (RSPCA), ветеринари – всі вони були проти вбивства тварин, а також дуже занепокоєні тим, що з початком війни люди просто почали виставляти своїх улюбленців за двері", – розповідає історик Гільда Кін.

Притулок для собак і котів, що в районі Беттерсі, відкрився у 1860 році та пережив обидві війни.

"Коли почалася війна, багато хто звернувся до нас з проханням про евтаназію своїх вихованців. Причини були різні – господарі або йшли на війну, або потерпали під бомбардувань, або просто не могли прогодувати тварин за картковою системою", – каже один із співробітників і додає:

"Притулок Беттерсі не радив вдаватися до таких радикальних засобів. Наш менеджер Едвард Гілі-Татт написав клієнтам листа, в якому просив не поспішати з рішенням".

Проте Кемпбелл цитує представника RSPCA Артура Бенкса, який "суворо проголосив, що знищення тварин – їхнє головне завдання".

У перші ж дні війни лікарні Народної ветеринарної амбулаторії (PDSA) були переповнені відвідувачами, які принесли своїх домашніх тварин на ліквідацію. Засновниця мережі PDSA Марія Дікін повідомляла: "Наші технічні працівники, на яких був покладений цей сумний обов’язок, ніколи не забудуть тих трагічних днів".

Преса почала друкувати меморіальні замітки. "Світлій пам’яті Лоли, вірного й милого друга, що була приспана 4 вересня 1939 року задля уникнення страждань під час війни. Вона прожила коротке, але щасливе життя – два роки й три місяці. Пробач нас, подружко!" – ось приклад такої замітки з Tail-Wagger Magazine.

З першим бомбардуванням Лондона у вересні 1940 року ще більше власників тварин поспішили ліквідувати своїх улюбленців. Багато хто піддався паніці, але інші старалися відновити спокій серед населення.

"Приспання ваших тварин – трагічне рішення. Не робіть цього, допоки це не є конче необхідним", – закликала Сюзан Дей у газеті Daily Mirror.

Однак урядова брошура посіяла значний страх. "По суті, людям сказали вбити своїх домашніх тварин – і вони це зробили. Це була абсолютна трагедія, справжне нещастя", – каже Крісті Кемпбелл, що допомагала писати "Війну Бонзо".

Історик Гільда Кін пояснює, що так знаменувався початок війни: "Це те, що люди мали зробити, почувши новини – евакуювати дітей, завісити чорні штори, вбити кицьку".

Основна загроза для домашніх улюбленців воєнного часу полягала саме в нестачі харчів, а не в бомбардуваннях. На котів і собак карток не видавали.

Втім, багато власників тварин якось зводили кінці з кінцями. Полін Кейтон тоді була п’ятирічною дівчинкою і мешкала у Деґенгемі. Вона пригадує: "Ми з родичами вистоювали черги на чорному ринку у Баркінґу, щоб купити конину для нашої кицьки".

І хоча у притулку Беттерсі було лише четверо працівників, за війну вони прогодували й зберегли 145 тисяч собак.

Дехто відчайдушно намагався припинити істерію, що змушувала інших вбивати тварин. Герцогиня Гемільтон – багата шанувальниця котів – спеціально прибула з Шотландії до Лондона, щоб виступити з заявою на ВВС: "Сільські садиби потребують цих собак і котів, яких у місті застрелюють або лишають на голодну смерть".

"Як герцогиня вона мала гроші і заснувала так званий "заповідник", – розповідає пані Кін. Він являв собою опалюваний аеродром у Ферні. Герцогиня найняла працівників, які рятували домашніх тварин з лондонського Іст-Енда. Спочатку вона привезла сотні тварин до власного маєтку в Сент-Джонс-Вуд. Вона вибачилась перед сусідами, що скаржились на постійний гавкіт.

Проте у такий нестабільний час багато власників тварин боялись найгірших можливих варіантів.

"Люди хвилювались з приводу бомбардувань і браку харчів – і тому вважали піклування про домашніх улюбленців розкішшю, неприйнятною у воєнний час, – пояснює Піп Додд, старший куратор Національного музею армії. – Ветеринарна служба Королівської армії та RSPCA намагались це зупинити, тим більше що собаки були потрібні для воєнних дій".

Зрештою, якщо згадати про неймовірні людські страждання за шість років війни, можна зрозуміти, чому так мало відомо про масове винищення домашніх тварин.

Втім, це додало смутку людям, що вже й так відчували страх і паніку на початку війни.

Ця історія не дуже відома, бо її важко розповідати, вважає пані Кін.

"Небагато хто знає, що загинула така величезна кількість тварин, адже це неприємна історія. Вона не узгоджується з уявленням про британців як про любителів тварин. Люди не люблять згадувати, що за перших ознак війни ми пішли і вбили свою кицьку", – каже вона.